Що до бубонців, то в літературі їх також відносять або до елементів одягу і за призначенням вважають ґудзиками, або до прикрас, вважаючи свого роду шумлячими підвісками, котрі виконували вони роль своєрідних оберегів-амулетів, відлякуючи своїм дзвоном злих духів від всіх отворів в одязі.

Такі речі були поширені і за межами ареалу салтівської культури. В літературі навіть зустрічаються вирази на кшталт «набір прикрас салтівського типу», «салтівська мода»… В першу чергу це стосується значного поширення бубонців, як шумлячих підвісок, та ґудзиків, браслетів, перснів, каблучок та нашивних пластинок, котрими прикрашали навіть взуття.

В колекції музею є 3 бубонці (один – типу 1 та два – типу 2[*]) (Рис.1: 5-7) та 1 вислий ґудзик (тип 1) (Рис.1: 4), 3 ремінні пряжки (три – тип 1, та один – типу 10) (Рис.1: 19-21, 25), 4 бляшки (дві – типу 5, дві – типу 1) (Рис. 1: 1,2, 26, 29), 2 наконечники ременів (обидва – тип 5) (Рис. 1: 27,28), 2 фібули (обидві виду ІІ, типу 2) (Рис.1: 22, 23) та 3 фібули-кресала (Рис. 1: 24), 2 браслети (один – вид 1, тип 1, один – вид 2, тип 2) (Рис.1: 8-9), 2 сережки (обидві – тип 5) (Рис.1: 17, 18), 7 перснів (два – тип 1, п’ять – тип 2) (Рис.1: 10-16), близько 40 пастових намистин (п’ятнадцять – відділу 1, різних типів; шість – відділу 4 різних типів, , чотирнадцять – відділу 5 різних типів)[2] (рис. 2: 1-39). Варто сказати, що типи, особливо намистин, визначені досить умовно, адже типологія розроблена С.О. Плетньовою на основі матеріалу, отриманого лише з одної пам’ятки – Дмитрівського могильника. А якщо погодитись з тим, що салтівські майстри були досить чисельною групою населення, до того ж строгих канонів вироблення того чи іншого виду речей не було, то стає очевидно, що типологія, використана нами, потребує доповнень і певної кореляції з урахуванням матеріалу з інших пам’яток.

Більшість матеріалу, використано нами, не має чіткого датування. Але є речі, котрі датуються вужчім проміжком часу, ніж вся салтівська культура.

Персні зі вставкою, закріпленою чотирма лапками, розміщеними хрестоподібно, датуються другою половиною VIII – початком ІХ ст.[3] і не є багаточисельними на матеріалах кремаційних могильників. А от персні з овальним цільнолитим щитком датовані кінцем ІХ – першою половиною – серединою Х ст. трапляються на салтівських пам’ятках вже значно частіше.

На матеріалі Сухогомільшанського могильника і фібули, і фібули-кресала тих типів, котрі наявні в колекції музею, датовані серединою ІХ – першою половиною Х ст.

Сережки аналогічні сережкам, відомим на Верхньосалтівському могильнику. За типологією, розробленою С.О. Плетньовою та М.Я. Мерпертом, вони відносяться до так званих литих сережок з нерухомою стрижневою підвіскою з шишечкою на кінці. За знахідками в закритих комплексах датуються такі прикраси кінцем VIII – поч. ІХ ст.[4].

Лотос (або водяна лілія) в рослинному орнаменті салтівських виробів виникає як наслідування іноземним зразкам. Але в майбутньому став настільки яскравим і самобутнім явищем, що не раз використовувався дослідниками в якості відмінної ознаки для пам’яток СМК. Всі речі, прикрашені орнаментом «лотос» з колекції музею відносяться до групи І цих виробів. Це початкова стадія освоєння салтівськими майстрами лотосу як елементу орнаменту[5].

Отже, в колекції музею представлені речі, котрі репрезентують як початковий період салтівської культури, так і час її занепаду. Тому можна припустити, що носії салтівської культури приходять в регіон в середині VIII ст. і залишається тут протягом всього існування Хазарського каганату.

Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка;

Історичний факультет;

Кафедра Археології та Музеєзнавства;

Білоцерківська міська рада;

Управління культури і туризму Київської Облдержадміністрації;

Білоцерківський краєзнавчий музей;

Київська обласна організація національної спілки краєзнавців України;

Всеукраїнська громадська організація «Спілка археологів України»

АРХЕОЛОГІЯ: СПАДОК ВІКІВ

Матеріали Міжнародної наукової конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

(7-8 квітня 2011р.)

Біла Церква 2011

ББ Т4 (45)2/4я43

УДК 902/902(4-11)»63/65»

А874

Анна Юрченко

Чугуївський художньо-меморіальний музей ім. І.Ю. Рєпіна

Зброя ближнього бою салтівської культури в колекції Чугуївського художньо-меморіального музею ім. І.Ю. Рєпіна

Історія Хазарського каганату складається з постійних війн. Це не могло не відобразитись на матеріальній культурі його населення. Саме тому зброя є частою знахідкою на пам’ятках салтівської культури. І не дивно, що вона є складовою частиною зібрання салтівських старожитностей Чугуївського художньо-меморіального музею. Більшість зброї походить з кремаційного могильника біля с. Кочеток, добута вона як в ході археологічних досліджень, так і в результаті рятівного виїзду співробітника музею на об’єкт. Також одна шабля та перехрестя були знайдені на кремаційному могильнику біля с. П’ятницьке в ході археологічних досліджень А.В. Криганова. І один спис є випадковою знахідкою, зробленою в смт. Печеніги, в околицях котрого за розвідками відоме селище салтівської культури. Місце знаходження деяких речей визначено за публікаціями Б.А. Шрамко, А.К. Дегтяра та В.К. Міхеєва, адже в той час, коли ці речі потрапили до згаданого музею, не фіксувалось жодної інформації ні про автора знахідки, ні про її місце.

Найбільший внесок у дослідження зброї та війська носіїв салтівської культури було зроблено А.В. Кригановим в ряді праць та кандидатській дисертації. Проте, запропонована ним типологія для кожного з елементів озброєння потребують доповнення з урахуванням нових знахідок. Тому, фактично для всіх речей, в тому числі і для зброї, із Дмитрівського могильника його дослідниця С.О. Плетньова запропонувала свою типологію [1, с.68-81]. Так же вчинили і В.К. Міхеєв та В.С. Аксьонов, публікуючи результати багаторічних досліджень Сухогомільшанського могильника [2, с. 106-113]. Отже, використовуючи загалом типологію зброї, запропоновану А.В. Кригановим, ми також звертаємо увагу на висновки, зроблені іншими дослідниками.

Найбільшу увагу серед всього розмаїття салтівської зброї приділено шаблі (палашу). Вважається, що саме з аланами вона проникає на територію Східної Європи у VIII ст. А важливі конструктивні елементи, такі як однолезовість, вигин смуги, єлмань, більший ККД в порівнянні з важким двохлезовим мечем, сприяли тому, що популярність шаблі поширюється на значні території лісостепу і степу. Поява шаблі на пряму пов'язана зі зміною кінського обладунку. Однією з важливих складових його були стремена, без яких вершнику важко нанести рублячо-січний удар, не можлива подібна рубка в кінному строю, а отже не можлива і сама поява шаблі. Ця нова форма сідла зі стременами забезпечувала вершнику стійкість і рухомість[3, с. 142], чого вимагала зростаюча швидкість бою. Шабля також була своєрідним символом військової влади і дозволити її собі міг не кожен воїн. А тим більше, не кожна родина могла покласти дорогу шаблю в могилу з померлим. Крім катакомб, шаблі знаходять і у ямних похованнях, що свідчить про певну рівноправність болгарів у хазарському війську.

Шабля також є типовою, хоч і не частою, знахідкою в кремаційних похованнях. Специфічність поховального обряду – перебування речей у вогні разом з покійним, незначні розміри ями, в котру ставилась урна або ж зсипались останки покійного і супровідні речі, а також як відбиток певних релігійних поглядів людей, котрі віддавали своїх померлих родичів вогню, призводили до того, що ряд супровідних речей знаходиться в кремаційних похованнях у деформованому стані. Так, фактично всі шаблі або зігнуті, як шаблі з Кочетка (Рис. 1: 3,5), або ж зламані, як шабля з П’ятницького (Рис. 1: 9).

Салтівські шаблі,в тому числі і ті, що знаходяться в колекції музею, належать до так званих слабко вигнутих, короткоконечних палашів хазарського типу [4, с.100]. Так як основним показником для визначення типів шабель є навершя, а воно втрачене у тих шабель, котрі наявні в музеї, головним елементом, за котрим провадилась типологізація шабель, стало перехрестя. Перехрестя у всіх шабель напускне, прямокутних обрисів. У салтівських шабель виділяють два типи перехресть:

Тип 1 – пряме перехрестя із кінцями, що звужуються до краю. Таким є окреме перехрестя, опубліковане в 2009 році співробітником музею Г.Є. Свистуном [5, с. 130-134] (Рис. 1: 8). Його особливістю є багате декоративне оформлення, котре складається із відрізків золотого дроту, укладеного в товщі емалі, нанесеної поверх позолоти. Також до цього типу можна віднести фрагмент окремого перехрестя, знайденого на могильнику біля с. Кочеток (Рис.1: 4). Подібні перехрестя були поширені на значних територіях в др. Пол VIII-X ст.

Тип 2 – пряме перехрестя з кінцями, що розширяються у вигляді ромбу чи овалу. Такі перехрестя наявні в однієї шаблі з Кочетка і у шаблі з П’ятницького (Рис.1: 3,9). Вони характерні для багатших поховань, ніж перехрестя першого типу[6, с. 183; 7, с. 75; 3, с. 134; 4, с. 100].

Маючи у своєму розпорядженні шаблі, котрі походять із кремаційних могильників, можна стверджувати, що ті племена, котрі їх по собі залишили, мали власну воїнську верхівку, влада котрої проявлялась в тому числі і у праві володіти шаблею.

Найбільшою ж популярністю серед зброї ближнього бою у носіїв салтівської культури користувались сокири. В колекції музею є дві сокири, віднесені нами до категорії зброя. Обидві вони походять із могильника Кочеток, але з різночасових його досліджень. Застосування бойових сокир в ближньому бою було відмінною ознакою східноєвропейських воїнів раннього середньовіччя. Найбільшою популярністю вони користувались у північнокавказьких аланів і у жителів лісостепового Подоння, котрі перебували під їх впливом [8, с.71]. Цей вид зброї присутній і в катакомбах, і в ґрунтових ямах, і в кремаційних похованнях. Одну з двох сокир, наявних в музеї, віднесено нами до типу 4, варіанту 2 (Рис.1: 7). Вона має досить своєрідні за пропорції та орнамент. Тому співвідношення її з відомою за публікаціями сокирою із Кочетка не викликає сумніву. На момент, коли ця сокира була опублікована, її аналоги не були відомі [9, с.241-244]. Лише потім сокири аналогічної форми були знайдені в похованнях Сухогомольшанського кремаційного могильника і опубліковані разом з іншими знахідками з нього [2, c. 108-110]. Проте, орнамент сокири з Кочетка, її витонченість роблять саме цю сокиру унікальною. На салтівських пам’ятках сокири даного типу датуються вузько – серединою ІХ ст. [4, c.104], чим пояснюється незначна їх кількість.

Сокири типу 2, до котрого можна віднести другу сокиру (Рис.1: 1), зустрічаються на салтівських пам’ятках протягом всього часу існування культури. Вони чисельно переважають серед інших типів цього виду зброї на всіх досліджених могильниках з різними обрядами поховання: на Сухогомольшанському кремаційнийному [2, c.107-108], Красногорському біритуальному [10, Л.14-15; 11, Л.7], Дмитрівському катакомбному [1, с.74-76], знайдені такі сокири і в похованнях Маяцького селища [12, с. 85, 93]. Сокири, виділені дослідниками в варіант 2 цього типу, є доволі витонченим з видовженими пропорціями та вузьким лезом [4, с.108]. Дана сокира лише частково підпадає під цей опис. Загальні її пропорції також достатньо видовжені, але лезо значно ширше, ніж в тих сокир, котрі лягли в основу виділення варіанту. Варіант 1 об’єднує сокири з широким лезом, але з коротким обушком, що також для нашої сокири характерно лише від части: лезо широке, проте обух довгий. Тому, її можна віднести і до варіанту 1 і до варіанту 2. Така варіативність може до певної міри підтверджувати тезу про те, що сокири, як і більшість елементів озброєння виготовлялись за індивідуальним замовленням і з урахуванням побажань та фізичних особливостей майбутнього власника. За думкою багатьох дослідників, ці сокири набувають поширення не раніше ІХ ст. [2, С.109], хоча з’являються ще в VIII ст. На початку Х ст. вони поступово виходять зі вжитку [4, с. 108].

Всі наконечники списів, котрі наявні в музеї, відносяться до так званих бронебійних списів-пік. Такі списи об’єднані в один відділ 1 [4, c.103]. З’явились вони в Східній Європі в VII ст. Наконечники типу 1 варіанту 2, як спис із могильника Кочеток (Рис.1: 6), широко представлені на салтівських старожитностях протягом всього часу її існування. Один наконечник списа (випадкова знахідка біля с. Печеніги) (Рис.1: 10) відноситься до типу 2 варіанту 3. Тип 2 вважається найбільш стабільним для салтівських списів. Третій наконечник списа, котрий останнім потрапив до колекції музею і походить із кремаційного могильника біля с. Кочеток, має втрати на кінці втулки, тому його варіант визначити досить важко. Але тип його визначається без проблем, тому що плечика у місці переходу від вістря до втулки виділяються досить читко. Тому він також віднесений до типу 2 (Рис.1: 2). Датуються такі списи VIII-ІХ ст. і у більш пізніх комплексах не зустрічаються. Тому можна стверджувати, що останній наконечник із Кочетка походить із пограбованого раннього комплексу, що підтверджується і деякими іншими знахідками з того ж могильника.

Такі списи наявні лише в кремаційних комплексах.

Поява списів-пік пов’язана із поширенням кольчужного обладунку і тісно пов’язана із кочівницьким світом. Піки походять із Південного Сходу, але поступово були запозичені всіма народами, котрі мали контакти з кочовиками.

Довгий час існувала думка, що сокира поступово витісняє спис зі вжитку [13, с. 85]. Але ряд поховань Красногірського та Сухогомільшанського могильників заперечують це. Спис використовувався поряд із сокирою протягом всього часу існування салтівської культури, про що свідчать також факти їх сумісних знахідок і на могильнику Кочеток.

Три ножа з могильника Кочеток нами віднесено до групи А, типу 4 [13, с. 92-94]. Це великі ножі довжиною 11,1, 16,5 і 18 см. і шириною 1,35, 1,8 та 2,2 см. відповідно (Рис.2: 1,2,3). Можливо, такі довгі ножі використовувались як колюча зброя. Проте, кинджали не були характерним елементом озброєння домонгольського періоду. Це був засіб ураження броньованого супротивника в тісному бою. А от використання такого озброєння кіннотою було досить ускладненим з огляду на сам характер кавалерійського бою [4, c. 105]. Очевидно, що це була зброя другорядного характеру, причому, як для пішого, так і для кінного воїна. Також спрацьованість леза у ножів вказує на їх універсальне призначення. Датувати їх можна не раніше ніж VIII ст. Ножі, котрі від звичайних побутових відрізнялись лише за параметрами, могли також використовуватись як метальна зброя [14, c. 68-73]. Для воїна ніж був універсальним господарським і похідним інструментом. Спеціально бойові ножі, вочевидь, виготовлялись досить рідко.

З ножами пов’язана також знахідка однієї обойми від піхов для двох ножів (Рис. 2: 4). В центрі двох паралельних сторін є вдавлення в середину. Очевидно, це слугувало своєрідною межею для клинків двох ножів. Дерев’яні піхви є відмінною ознакою аланських ножів, на що вказують дослідники [14, c. 72]. Також помічено, що в комплекти по два і більше ножів входять саме довгі вироби, котрі могли використовуватись в якості кинджалів.

Отже, зброя ближнього бою, котра знаходиться в колекції музею, дає нам уявлення не лише про комплекс озброєння тогочасного воїна, але дозволяє припустити, що носії салтівської культури з’являються в регіоні сучасного Чугуєва у VIII ст. Є окремі елементи, котрі маркують ІХ ст. І є речі, котрі датуються всім часом існування культури, що дає нам можливість говорити про те, що в VIII-Х ст. цей регіон був заселеним і активно використовувався. Подальші археологічні дослідження саме цього регіону можуть значно розширити і поглибити наші знання про салтівський період і про той етнос, котрий використовував кремацію як поховальний обряд.

Література

1.    Плетнева С.А. На славяно-хазарском пограничье: Дмитриевский археологический комплекс. – М.: Наука, 1989. – 286 с.

2.    Міхеєв В.К.; Аксенов В.С. Сухогомольшанский могильник. – Хазарский альманах. – Т.5. – Х., 2006. –

3.    Мерперт Н.Я. Из истории оружия племен Восточной Европы в раннем средневековье. // СА. – 1955 – Т.23. – С.131-168.

4.    Крыганов А.В. Вооружение и войско салтово-маяцкой культуры (по материалам могильников с обрядом трупосожжения).// Проблемы археологии Поднепровья.  – Днепропетровск, 1989. – С. 94-103.

5.    Свистун Г.Е. Сабельная гарда из собрания Художественно-мемориального музея И.Е. Репина в Чугуеве.// Харьковский историко-археологический сборник. – 2009. – Вып.5. – С. 130-134.

6.    Толмачова М.М. Технология изготовления железных изделий из погребений Маяцкого селища. // А.З.Винников, Г.Е.Афанасьев. Культовые комплексы Маяцкого селища (Материалы раскопок Советско-Болгаро-Венгерской экспедиции.) Приложение №3. – Воронеж, 1991. – С.182-192.

7.    Корзухина. Г.Ф. Из истории древнерусского оружия ХІ вв.//СА. –  1950. – Т.13. – С.63-89.

8.    Крыганов А.В. Азиатские элементы в вооружении раннесредневековых восточно-европейских кочевников. // Военное дело древнего и средневекового населения Северной и Центральной Азии. – Новосибирск, 1990 – С. 71-80.

9.    Дегтярь А.К. Комплекс из погребения воина у с.Кочеток на Северском Донце. // СА - №2 – М.: 1984. – С. 241 – 244.

10.    Михеев В.К. Отчет о работе Средневековой археологической экспедиции ХГУ им. О.М. Горького в 1987 году. // Архив МАЭСУ, Ф.1,  О.6,  Д.30,  Л.14-15.

11.    Михеев В.К. Опись погребений и находок Средневековой археологической экспедиции ХГУ в 1988 году. // Архив МАЭСУ, Ф.1, О.6, Д.31-b, Л.7.

12.    Винников А.З. Афанасьев Г.Е. Культовые комплексы Маяцкого селища (Материалы раскопок Советско-Венгерско-Болгарской экспедиции.). – Воронеж: Изд-во ВГПУ, 1991. – 190 с.

13.    Міхеєв В.К., Степанська Р.Б., Фомін Л.Д. Ножі салтівської культури та їх виробництво. // Археологія. – 1973. – №9. – С.90-99.

14.     Минасян Р.С. Четыре группы ножей Восточной Европы эпохи раннего средневековья (к вопросу о появлении славянских форм в лесной зоне). // МИА. – 1980. – №21. – С.68-73.

РЕЗЮМЕ

Могильники, залишені після себе носіями салтівської культури, містять велику кількість різноманітної зброї. Більшість її призначена для ведення ближнього бою. Саме тому, що окремі типи цієї зброї вузько датовані, зброя привертає увагу дослідників. Зброя, наявна в колекції музею, дає інформацію, про те, що носії салтівської культури приходять сюди в середині VIII ст. і залишаються тут можливо і після падіння Хазарського каганату. До того ж вона несе певну інформацію про соціальну диференціацію та про досягнення залізоробного ремесла носіїв салтівської культури.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Історичний факультет

Студентське наукове товариство

КАРАЗІНСЬКІ ЧИТАННЯ

(історичні науки)

Тези доповідей 64 міжнародної наукової конференції

22 квітня 2011

Колекція крем’яних виробів у збірці Художньо-меморіального музею І.Ю. Рєпіна

м. Чугуїв

Юрченко Анна

В колекції ЧМР зберігається декілька десятків кремнієвих знарядь праці епохи пізнього неоліту – раннього енеоліту – V-III тис. до н.е., а також попередньо датовані за місцем знаходження в комплексі VIII-X ст. н.е. – періодом існування Чугуївського городища салтівської культури, та XVII-XVIII – періодом відновлення життя в Чугуєві після більш ніж 6 столітнього перериву.

В Чугуївському районі відомі дві неолітичні пам’ятки – біля сіл Нова Покровка і Кочеток. В «Справочнике по археологи Украины. Харьковская область» авторства Шрамко Б.А., Міхеєва В.К та Грубник-Буйнової Л.П. є повідомлення про те, що в околиці Чугуєва в 1974 році було знайдено кремнієвий наконечник списа. В безпосередній близькості до Чугуївського району також заходяться неолітичні пам’ятки поблизу Кицівки, Мартового, що у Печенізькому районі, Хотомлі – Вовчанського, Мохначу – Зміївського. Ці пам’ятки можуть бути вірогідними місцями знахідок  неолітичних знарядь праці. Всі ці пам’ятки відносяться до культури ямково-гребінцевої кераміки. Переважну більшість серед цих знарядь становлять ножеподібні пластини, є також скребки, наконечники дротиків, списа, нуклеуси, а також вироби з явними слідами людської обробки та спрацювання, але їх призначення не з’ясовано. Датування часом неоліту-енеоліту підтверджується не лише формою знарядь праці, котрі аналогічні знаряддям праці культури ямно-гребінцевої кераміки, але і наявністю в колекції музею декількох фрагментів кераміки, датованої пізнім неолітом – раннім енеолітом.

Отже, маючи певну кількість знахідок – як крем’яних знарядь праці так і кераміки, датованих неолітом-енеолітом, і знаючи, про наявність пам’яток того часу, можна з певною долею вірогідності говорити про залюднення території Чугуївщини у вказаний період. Проте, більш точну інформацію можуть дати лише археологічні дослідження пам’яток цього періоду в регіоні.

На відміну від неолітичних знарядь праці та залишків їх виробництва, крем’яні вироби часу середньовіччя потрапили в музей з колекціями речей, отриманими в ході археологічних досліджень на Чугуївському городищі, проведених колишнім співробітником музею Свистуном Г.Є.  

Ряд виробів з кремнію було знайдено в шарах, датованих часом існування на місці сьогоднішнього Чугуєва городища салтівської культури. До того ж деякі з них були знайдені в закритих комплексах, трактованих як житла. Враховуючи фактор перевідкладення ґрунту в історичній частині міста, а також роботу землерийних тварин, говорити про цілковиту «закритість» комплексів не доводиться. Крім того, на інших салтівських пам’ятках такі скребки не відомі. Але відомі кремнієві знаряддя праці іншої форми. Так, в урочищі Роганин в 1993 році в заповненні господарської ями було знайдено кремнієвий гостроконечник. Ще одне кремнієве знаряддя праці, цього разу на селищі 2 біля Вовчанського городища в одному з поховань під кістяком виявлено 2 уламки кременю, один з котрих мав сліди ретуші. На селищах біля городищ Верхньосалтівського на Мохначанського також відомі знахідки крем’яних знарядь праці, але на цих поселеннях спостерігається значне перевідкладення ґрунту і змішання шарів, тому пов’язати ці вироби виключно із салтівським шаром не має можливості. Тому питання про їх призначення залишається спірним. Та той факт, що салтівське населення використовувало кремінь у своїх потребах не викликає сумніву.

За своєю формою вони схожі з кремнієвими вкладишами вогнепальної зброї часів повторного заселення Чугуївщини в 16 ст. Колесцові з’являються в Європі в 15 столітті. Це була перша зброя, використання якої не вимагало наявності відкритого вогню. Запал пороху відбувався завдяки іскрі в середині механізму. Проте, потрактування «скребків» як рушничних каменів для дослідника (Свистуна Г.Є.) було не можливим через аналогічні знахідки у житлах, тобто закритих комплексах.

2007 року було знайдено два крем’яні знаряддя праці датовані 17-18 ст. – рушничний кремінь та кресальний кремінь. Котрі свідчать про побут перших поселенців Чугуєва. Ще один кресальний камінь було знайдено і у 2009 році в розкопі поблизу штабів військових поселень, що підтверджує широке використання кремнію для добування вогню першими поселенця. Функціональне призначення останнього не викликає сумніву, адже в тому ж таки шарі розкопу було знайдено кресало, в котре кремінь ідеально вкладався.

Отже, маючи в розпорядженні крем’яні вироби з різних епох людської історії, навіть без читкою фіксації місця знахідки, можна говорити про широке використання цього матеріалу для потреб людиною.